Додаткове меню

124 роки тому, 7 грудня 1900 року в селі Богданівіка на Полтавщині (нині ‒ Яготинський район на Київщині) народилась
КАТЕРИНА ВАСИЛІВНА БІЛОКУР – художниця-самоучка, яка вразила Пабло Пікассо. Все своє життя вона прожила в рідному селі, в обіймах квітів.
Ще з дитинства дівчина захопилась красою природи та малюванням. Матеріалів не було, тож фарби для свої перших картин вона робила з всього, що дарувала їй природа - калини, цибулі, пензлі – з вишневих гілочок, котячої шерсті та жерсті від консервних бляшанок, полотнами слугував старий одяг.


Батьки були не в захваті від захоплення доньки, бо й заміж не рвалась, а лише тяглась до малювання, тож малюнки та пензлі часто знищували. Не розуміли її і односільчани: хтось висміював, а хтось просто сторонився, вважаючи дивачкою, через це дівчина мало спілкувалася з однолітками. Зробивши всю важку роботу по господарству та на городі, Катерина знову бігла малювати.
Читати та писати дівчинка навчилася самотужки. Після того, як вона за тиждень «проковтнула» буквар, вивчивши за декілька днів не лише всі літери, а й віршики з книжки, скупуваті батьки вирішили не віддавати доньку до школи й таким чином зекономити на одязі та взутті. На думку рідних, освіти з букваря їй вистачить, а до школи мали ходити хлопці. Тож коли у 1923 році Катерина вирушила Мирогорода, маючи при собі два малюнки, сподіваючись вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки, отримала відмову - документів про закінчення семирічки в неї не було. Вражена відмовою, дівчина повернулася додому пішки.
Окрім малювання, була у Катерини в житті ще одна віддушина: вона малювала декорації для постановок місцевого драмгуртка, створеного сусідом і родичем Микитою Тонконогом, і навіть грала «молодиць» у виставах. Але в 1928 році, коли вона спробувала вступити до Київського театрального технікуму, знову дістала відмову через відсутність документів про освіту.
Не цуралась Катерина й шиття та вишивки на замовлення, тож зараз в її музеї можна побачити вишиті нею рушники та сорочки з монограмою «К.Б».
Переважно художниця малювала квіти і могла пройти кілька десятків кілометрів, щоб знайти потрібні їй види рослин. Катерина ніколи квіти не зривала: зірвану квітку вона порівнювала із занапащеною людською долею.
Публічне визнання прийшло до художниці у 40 років. Катерина почула по радіо пісню «Я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Її спів так вразив Білокур, що вона написала співачці листа, а до нього додала шматок полотна зі своїм малюнком калини. Як не дивно, лист, підписаний просто: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко», дійшов до адресатки, яка була в захваті від малюнку. Порадившись із друзями – Василем Касіяном і Павлом Тичиною – співачка звертається у Центр народної творчості, після чого до Полтави надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.
9 вересня 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкрилась перша персональна виставка Білокур, на якій було представлено 11 картин. Виставка мала такий успіх, що Катерину преміювали поїздкою до Москви.
У супроводі Хитька ‒ бо сама художниця паспорта й досі не мала, як це було в совєцькому сільському рабстві – їде до столиці і відвідує Третьяковську галерею та Пушкінський музей. Особливо Катерину вразили натюрморти з квітами «малих голландців» в Пушкінському музеї, тож по поверненню додому певний час вона відмовлялась малювати, вважаючи себе нездатною відтворити подібну красу.
У 1944 році, після звільнення від нацистської окупації, про Білокур згадали, і Музей українського народного декоративного мистецтва купує у Катерини Білокур багато її полотен.
Катерина Білокур усе життя мріяла вирватися із села, мати свій творчий простір, де могла б вільно творити, бути ближче до середовища художників, відчайдушно прагнула визнання професійними митцями. «Іще в мене є сила творити красу, а я мушу по цілого півдня стояти біля печі і роздмухувати сирий торф», писала вона. Художниця хотіла мати квартиру у Києві, але сама відмовилася від цієї мрії – не захотівши малювати портрет Сталіна.
У 1949 році Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України. Її картини виставлялись в Києві і Москві, а у 1954 році три картини Білокур – «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції совєцького мистецтва на Міжнародній виставці у Парижі.
Пабло Пікассо, побачивши роботи Білокур, був в захваті: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».
Дві чи три картини, серед яких був і «Цар-Колос», назавжди залишилися за кордоном – їх просто викрали. Згодом Білокур відновила «Цар-Колос» по пам’яті.
У художниці з’являються численні друзі в мистецьких колах. Крім зустрічей вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів – Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна.
У Богданівці в художниці з’являються учениці. З часом Катерині було присвоєно звання народної художниці і призначена пенсія.
Так Катерина Білокур для багатьох назавжди і залишилась «художницею-самоуком з села Богданівка».
10 червня 1961 року Катерини Білокур не стало. Поховали її в рідній Богданівці. Після її смерті в хаті відтворили музей.

  

© 2025. ВОЛОДАРСЬКИЙ ЛІЦЕЙ ВОЛОДАРСЬКОЇ СЕЛИЩНОЇ РАДИ